Районний суд заочним рішенням стягнув з відповідача на користь позивачки борг, а згодом за заявою відповідача скасував це рішення та призначив справу до розгляду в загальному порядку.
Тим часом відповідач уклав із матір’ю договір дарування належної йому 1/3 частки квартири, тому позивачка вказувала, що цей договір містить ознаки фіктивності, а отже повинен бути визнаний недійсним.
Пізніше мати відповідача уклала договір купівлі-продажу спірної частки квартири з третьою особою.
Тож з урахуванням збільшення позовних вимог позивачка просила суд визнати недійсним договір дарування спірної частки квартири, застосувати як спосіб цивільного захисту процедуру реституції, а саме повернення спірної частки на квартиру первісному власнику – боржнику.
Суд першої інстанції залишив позов без задоволення, вважаючи, що в діях відповідачів не міститься ознак умислу, спрямованого на приховання реальної мети укладення оспорюваного договору.
Апеляційний суд попереднє рішення скасував, визнав оспорюваний договір дарування недійсним, у застосуванні реституції відмовив, оскільки така вимога може бути пред’явлена тільки стороною недійсного правочину, а позивачка не є стороною договору купівлі-продажу 1/3 частки квартири.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду визнав оспорюваний договір дарування недійсним, змінивши мотивувальну частину рішення апеляційного суду, ухвалив повернути 1/3 частку квартири боржнику, навівши таке правове обґрунтування.
Апеляційний суд, встановивши, що оспорюваний договір дарування спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання його від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з боржника, зробив обґрунтований висновок про визнання договору дарування недійсним. Разом із тим апеляційний суд помилково вказав, що цей договір є фіктивним.
При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб’єкти, чиї права безпосередньо пов’язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб’єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах із цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати; враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
У справі, що переглядалася:
- сторони договору купівлі-продажу частки у праві спільної часткової власності на квартиру «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку позивачкою;
- обраний позивачкою спосіб захисту (відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності боржнику) передбачений п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права / інтересу у спірних правовідносинах.
Постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19).
