Хмельницький апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу позивачки й залишив без змін рішення місцевого суду про відмову у стягненні половини боргу за договором позики з колишнього чоловіка позичальниці.
Позивачка – мати позичальниці. У позові вона просила стягнути по 15 000 євро з доньки та її колишнього чоловіка. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що у 2018 році позичила доньці 30 000 євро для придбання житла, яким під час шлюбу користувалося подружжя. Досі позику їй не повернули.
Позивачка вважала, оскільки після розірвання шлюбу та поділу майна подружжя за колишнім чоловіком доньки було визнано право власності на половину придбаної за позичені кошти квартири, відповідати за повернення боргу мають обоє.
Кам’янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області задовольнив позов частково: стягнув з доньки позивачки, яка визнала вимоги, 15 000 євро заборгованості за договором позики. У задоволенні вимог до колишнього чоловіка позичальниці суд відмовив.
Не погодившись із цим рішенням, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просила стягнути з колишнього чоловіка доньки 15 000 євро заборгованості за договором позики.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність у доньки позивачки боргу за договором позики. Колегія суддів зазначила, що письмовий договір позики та розписка підтверджують не лише факт укладення договору, а й передачу позичальниці 30 000 євро, які вона у встановлений строк не повернула.
При цьому апеляційний суд вказав, що той із подружжя, хто не укладав договір, може нести відповідальність за таким зобов’язанням лише за наявності двох умов: якщо договір укладено в інтересах сім’ї та якщо отримані за ним кошти були використані в інтересах сім’ї.
Крім того, суд зауважив, що кошти у розмірі 30 000 євро є цінним майном, тому для укладення такого договору необхідною була письмова згода другого з подружжя.
Однак матеріали справи не містять доказів того, що чоловік позичальниці надавав згоду на отримання дружиною коштів у борг. На договорі позики відсутній його підпис, а в суді він заперечував як факт укладення такого договору, так і використання коштів в інтересах сім’ї.
На думку суду, позивачка не довела того, що позика була використана на потреби сім’ї. Колегія суддів зазначила, що сам по собі факт придбання квартири через десять днів після укладення договору позики та подальше визнання за колишнім чоловіком права власності на її половину не доводять, що житло було придбане саме за позичені кошти.
З повним текстом постанови апеляційного суду у справі № 676/3056/24 можна ознайомитися у ЄДРСР.
