Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Мирослава Білак і суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Валентин Сердюк виступили з доповідями на XVI Всеукраїнському круглому столі на тему «Застосування законодавства під час дії воєнного стану в Україні: актуальні виклики та шляхи їх подолання».
Мирослава Білак розглянула практичні аспекти застосування ст. 7 КАС України, що врегульовує питання джерел права в разі суперечності закону чи іншого акта Конституції України. Вона зазначила, що Верховний Суд послідовно розвиває доктрину прямої дії норм Конституції, а також юридичних наслідків рішень Конституційного Суду України про неконституційність актів.
Зокрема, спікерка ознайомила слухачів із правовою позицією КАС ВС, висловленою в постанові від 24 лютого 2026 року у справі № 120/2933/25, спірні правовідносини в якій виникли з приводу обчислення та виплати позивачу грошового забезпечення за період із 5 серпня 2020 року по 31 березня 2023 року, а касаційна скарга стосувалася строку звернення до суду, передбаченого ст. 233 КЗпП України, з вимогами щодо обчислення грошового забезпечення в період з 20 липня 2022 року по 31 березня 2023 року.
У цій справі ВС керувався правовими позиціями КСУ щодо визнання неконституційною ч. 1 ст. 233 КЗпП України. Йдеться про обмеження тримісячним строком права працівника на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних виплат.
Суд зазначив, що виплата винагороди за працю є триваючим зобов’язанням. Обмеження строків звернення для осіб, які продовжують працювати, ставить їх у менш захищене становище порівняно зі звільненими працівниками, що суперечить принципам рівності та ефективного захисту (статті 43, 55 Конституції України). КСУ чітко розмежував правовий режим тримісячного строку для звільнених працівників і тих, хто перебуває у трудових відносинах. Оскільки позивача не було виключено зі списків особового складу військової частини, він звернувся до суду під час проходження служби (дії трудових відносин). Суди попередніх інстанцій помилково застосували неконституційну норму ч. 1 ст. 233 КЗпП України.
Верховний Суд дійшов висновку, що з урахуванням рішення КСУ позивач має необмежене в часі право на судовий захист щодо стягнення належних йому виплат, поки тривають трудові відносини.
Мирослава Білак навела також приклад, який стосується практики ВС в ситуаціях, коли Пленум ВС звернувся до КСУ з конституційним поданням, проте остаточне рішення ще не ухвалене. Зокрема, йдеться про подання Пленуму ВС щодо конституційності п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження».
У такому випадку, зазначила суддя, ВС, не чекаючи на рішення КСУ, прийняв постанову від 14 квітня 2026 року у справі № 480/7842/24, у якій розглянув питання щодо законності незупинення виконавчих дій у зведеному провадженні про стягнення на користь фізичних осіб заробітної плати та належних сум у зв'язку із звільненням на підставі п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження».
Суд зазначив, що установлена ст. 129-1 Конституції України обов’язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це нівелювало б значення самого права звернення до суду як засобу захисту й забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.
ВС наголосив, що законодавець передбачив чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що державний виконавець наділений владними повноваженнями, він повинен дотримуватись цих вимог законодавства.
Таким чином, КАС ВС, посилаючись на ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», застосував положення Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права. Суд зазначив, що майном є заробітна плата, а також присуджені судом виплати, а тому залишив у силі рішення попередніх інстанцій, які відмовили в позові.
Третій кейс, на який звернула увагу доповідачка в контексті розвитку судової доктрини, стосується заборони відмови в судовому захисті в разі відсутності законодавства. Як приклад суддя навела постанову КАС ВС від 24 лютого 2026 року у справі № 160/6949/20 про стягнення з Держави Україна матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати позивача, завданої у зв’язку з дією положень п. 26 розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020.
ВС дійшов висновку, що відсутність спеціального закону, який установлює порядок відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, не звільняє державу від обов’язку здійснити таку компенсацію та не може бути підставою для відмови в задоволенні позову, поданого на підставі ч. 3 ст. 152 Конституції України, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і не допускають звуження змісту та обсягу конституційних прав особи внаслідок бездіяльності законодавця.
Суд також зауважив, що положення ч. 3 ст. 152 Конституції України містять посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами й діями, які визнані неконституційними, не повинно здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом, порядку. Разом з тим закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами й діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи, незважаючи на вимоги ст. 152 Конституції України, не прийнятий. Водночас держава повинна вживати заходів для поновлення визнаних нею і порушених з її вини прав, свобод та законних інтересів людини.
За словами Мирослави Білак, наведені приклади демонструють новий рівень застосування як норм Конституції України, так і принципів правовладдя (верховенства права). Важливим є і те, що розвиток конституційних приписів сьогодні відбувається не лише через рішення Конституційного Суду України. Адміністративна юрисдикція також відіграє ключову роль у впровадженні принципів правовладдя, захищаючи людину від свавілля суб’єктів владних повноважень.
Валентин Сердюк звернув увагу на практику КЦС ВС щодо вирішення заяв про встановлення фактів, які мають юридичне значення, а саме встановлення факту постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю.
Для забезпечення єдності судової практики та розв’язання проблем правозастосування в цій категорії справ об’єднана палата КЦС ВС ухвалила постанову у справі № 214/3475/24 (провадження № 61-15969сво24). У цій справі заявник звернувся до суду для встановлення факту постійного догляду за батьком (особою з інвалідністю II групи), який за станом здоров’я потребує безстрокової сторонньої допомоги. Метою звернення було отримання офіційного підтвердження статусу доглядача для подання документів до державних органів, зокрема до ТЦК та СП. Встановлення цього факту є юридично значущим для захисту прав обох сторін та реалізації заявником своїх обов’язків із догляду.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. Суди виходили з того, що законом передбачено позасудовий порядок встановлення факту постійного догляду, оскільки для цієї категорії справ визначено адміністративну процедуру, а відмова відповідного адміністративного органу в підтвердженні цього факту може бути оскаржена до суду в порядку адміністративного судочинства.
У справі, яку переглядав ВС, спірне процесуальне питання стосувалося юрисдикційності (належності до сфери судового розгляду) заяв про встановлення факту здійснення постійного догляду за особою, яка його потребує за станом здоров’я.
ОП КЦС ВС зазначила, що ч. 1 ст. 315 ЦПК України встановлено 9 видів фактів, які підлягають встановленню, їх перелік вказано в цій нормі. Щодо інших юридичних фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, то їх може бути встановлено в судовому порядку, за умов, передбачених ч. 2 ст. 315 ЦПК України, а саме якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Тобто в судовому порядку встановленню підлягають лише ті факти, які неможливо встановити в іншому порядку їх встановлення.
Критерії встановлення фактів, які належать до юрисдикції суду, окреслила Велика Палата ВС, зокрема в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс32). У цій постанові, зокрема, зазначено, що факт підлягає встановленню в судовому порядку тоді, коли законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Суд зазначив: вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суд, крім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов’язаний з’ясувати питання про підсудність і юрисдикційність. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суд мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли провадження у справі вже відкрито – закриває провадження.
Доповідач наголосив, що порядок оформлення постійного догляду за особами, які його потребують, регулюється Законом України «Про соціальні послуги» та відповідними актами Кабінету Міністрів України. Згідно з ними статус надавача чи отримувача послуг підтверджується договором про надання соціальних послуг. В межах адміністративної процедури встановлюється низка юридичних фактів, які в сукупності можуть бути підставою для встановлення правовідносин соціального забезпечення. Важливо, що такий порядок передбачає встановлення цих фактів саме з метою надання відповідної соціальної послуги.
Таким чином, законодавством визначено позасудовий порядок встановлення факту здійснення постійного догляду за особою, яка за станом здоров’я потребує соціальної послуги з догляду, про встановлення якого просить заявник, у зв’язку з чим такий факт не може встановлюватися в судовому порядку в окремому провадженні в порядку цивільного судочинства.
Крім того, законодавство про мобілізацію передбачає позасудовий порядок підтвердження постійного догляду. Для цього створено спеціальну комісію, яка на підставі матеріалів ТЦК та СП складає акт про встановлення факту здійснення догляду. Цей акт є одним із документів для оформлення військовозобов’язаним відстрочки від призову під час мобілізації, на особливий період.
Отже, за результатами розгляду ОП КЦС ВС дійшла таких висновків:
- порядок вирішення питання оформлення постійного догляду за особами, що потребують постійного стороннього догляду, з метою надання соціальної послуги, визначається Законом України «Про соціальні послуги» та підзаконними нормативно-правовими актами, виданими на виконання цього Закону. Встановлення факту здійснення постійного нагляду має допоміжне значення з метою набуття особою правового статусу надавача послуг та встановлення правовідносин з надання соціальної послуги згідно із цим Законом;
- позасудовий порядок встановлення факту здійснення постійного догляду за особою, яка його потребує за станом здоров'я, з метою отримання особою, що здійснює догляд, визначений п. 61 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, який (пункт) призначений для реалізації права на відстрочку від мобілізації на підставі п. 9 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Захід організував Комітет адвокатської практики та підвищення кваліфікації Ради адвокатів Запорізької області у співпраці з Радою адвокатів Запорізької області, Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури Запорізької області, Навчально-науковим інститутом права ім. І. Малиновського Національного університету «Острозька академія» і Лабораторією правових інновацій та міжнародних зв'язків Навчально-методичного комплексу Фахового коледжу Класичного приватного університету.
