Належним способом захисту прав сторони виконавчого провадження є оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця, а не зобов’язання виконавця виконати рішення суду, оскільки такий обов’язок уже покладений на нього законом.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
У справі, що переглядалася, заявник звернувся до суду зі скаргою, в якій просив зобов’язати державного виконавця виконати постанову Верховного Суду, згідно з якою боржник був зобов’язаний забезпечити заявника машиномісцем у критому паркінгу в одному з районів м. Києва з передачею його у власність. Заявник наголошував, що виконавче провадження триває понад три роки, проте судове рішення залишається невиконаним.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні скарги через її недоведеність.
Апеляційний суд змінив мотивувальну частину ухвали районного суду, зазначивши, що вимога заявника зобов’язати державного виконавця виконати постанову Верховного Суду фактично зводиться до зобов’язання вказаної особи виконувати ті функції, які вона має здійснювати на підставі Закону України «Про виконавче провадження».
КЦС ВС погодився з висновками апеляційного суду, зробивши такі правові висновки.
У ст. 129-1 Конституції України передбачено, що судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Оскільки Закон України «Про виконавче провадження» і так зобов’язує виконавця вживати всіх необхідних заходів для примусового виконання рішень неупереджено та в повному обсязі, то ухвалення окремого судового рішення для повторного зобов’язання виконавця вчиняти ці самі дії законодавством не передбачено.
КЦС ВС звернув увагу на те, що заявник, розпоряджаючись своїми процесуальними правами на власний розсуд, просив саме зобов’язати виконавця виконати судове рішення, а не визнати неправомірною конкретну бездіяльність чи рішення виконавця. Враховуючи принцип диспозитивності, суди розглядали справу виключно в межах заявлених вимог скарги. Оскільки обов’язок виконавця діяти ефективно вже закріплений у законі, суд не може ухвалювати рішення, які лише дублюють чинні норми права, не створюючи при цьому нових правових наслідків.
Крім того, КЦС ВС нагадав алгоритм дій виконавця у випадках, коли рішення не може бути виконане без участі боржника, зазначивши, що в разі невиконання рішення суду, яке не може бути виконане без участі боржника, державний виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та ухвалює постанову про закінчення виконавчого провадження.
Постанова КЦС ВС від 1 квітня 2026 року у справі № 2-40/11 (провадження № 61-3359св25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135351097.
