Рівненський апеляційний суд відмовив заявникові у призначенні його опікуном баби, визнаної місцевим судом недієздатною, оскільки висновок опікунської ради виконавчого комітету селищної ради не відповідає вимогам Цивільного процесуального кодексу України щодо його обґрунтованості. Більше того, жодних мотивів доцільності призначення саме онука, який по мобілізації проходить службу в Збройних Силах України, а не когось із її трьох дітей, у документі органу самоврядування не наведено.
Заявник оскаржив до Рівненського апеляційного суду рішення суду першої інстанції, яким заяву про визнання 79-річної баби недієздатною та встановлення опіки над нею задоволено частково. Визнано літню жінку недієздатною на два роки з моменту набрання цим рішенням законної сили.
У задоволенні вимоги про призначення заявника опікуном над бабою відмолено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що подання органу опіки містить виключно висновок про необхідність призначення саме заявника опікуном над бабою — без достатньої аргументації такого висновку, через що він не може бути прийнятий судом.
Окрім того, у поданні відсутня інформація про неможливість виконання сином, який проживає з матір’ю, повноважень опікуна.
Апелянт просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови призначення його опікуном над бабою та призначити опікуном над нею.
Суд апеляційної інстанції відмовив заявникові у задоволенні апеляційних вимог з наступних підстав.
Виходячи з аналізу частини 1 статті 60 Цивільного кодексу України та частини 1 статті 300 Цивільного процесуального кодексу України, обов’язковою умовою призначення судом конкретної фізичної особи опікуном над недієздатною фізичною особою є наявність подання органу опіки та піклування щодо доцільності призначення саме цієї особи опікуном.
Згідно з висновком опікунської ради виконавчого комітету селищної ради, що міститься в матеріалах справи, визначено доцільним призначити саме заявника опікуном над бабою у разі визнання її недієздатною.
Однак цей висновок не відповідає вимога закону щодо його обґрунтованості, оскільки жодних мотивів доцільності призначення саме цієї особи опікуном літньої жінки подання не містить.
Окрім того, у висновку зазначено, що заявник проходить службу в ЗСУ по мобілізації, а матеріали справи не містять жодних доказів, які б свідчили про увільнення його з війська.
Зважаючи на ці обставини, апеляційний суд пришов до висновку, що заявник на час проходження військової служби позбавлений можливості виконувати обов’язки опікуна недієздатної особи, і лише після демобілізації у передбаченому Законом порядку може ініціювати питання про призначення його опікуном.
Також суд апеляційної інстанції, залишаючи оскаржуване рішення місцевого суду без змін, взяв до уваги ту обставину, що в недієздатної жінки, окрім сина, є дві доньки.
І хоча кожна з них подала до суду заяву про неможливість здійснення догляду за матір’ю, оскільки одна проживає і працює в Республіці Польща, інша — є пенсіонером за віком і має поганий стан здоров’я, жодна не надала суду доказів (працевлаштування і проживання в іншій країні — однією та медичного висновку про незадовільне здоров’я — іншою), які б доводили неможливість здійснення сестрами догляду за недієздатною матір’ю.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом вимог закону щодо одночасності вирішення питання про призначення особи недієздатною та призначення їй опікуна не заслуговують на увагу, оскільки у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 545/1691/16-ц (провадження № 61-4475св18) сформульовано висновок про те, що законодавством не передбачено обов’язку суду визнання особи недієздатною і призначення опікуна в одному судовому процесі.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 2 травня 2024 року № 572/1245/23 (провадження № 22-ц/4815/512/24).
