Херсонський апеляційний суд розглянув клопотання обвинуваченого про негайне звільнення з-під варти та застосування до нього більш м’якого запобіжного заходу – особистого зобов’язання.
Вироком суду першої інстанції чоловіка визнано винуватим за частиною другою статті 146 та частиною третьою статті 355 Кримінального кодексу України. На підставі статті 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень йому призначено сім років позбавлення волі. Водночас за частиною першою статті 263 та частиною першою статті 436-2 КК України його виправдано. На підставі частини п’ятої статті 72 КК України у строк покарання зараховано час попереднього ув’язнення з 9 квітня 2022 року з розрахунку день за день.
Обвинувачений стверджував, що строк дії попередньої ухвали про тримання під вартою закінчився, а вирок суду ще не набрав законної сили. Він також посилався на погіршення здоров’я, втрату актуальності процесуальних ризиків, застосування до іншого фігуранта справи більш м’якого запобіжного заходу та рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2026 року № 3-р(ІІ)/2026.
Апеляційний суд установив, що вироком суду першої інстанції запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишено чинним до набрання вироком законної сили. Стаття 197 Кримінального процесуального кодексу України, яка обмежує строк дії ухвали про тримання під вартою або його продовження шістдесятьма днями, не регулює питання застосування запобіжного заходу безпосередньо у вироку.
Відповідно до статті 374 КПК України резолютивна частина вироку має містити рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема запобіжного заходу до набрання вироком законної сили. Такий строк є визначеним вказівкою на конкретну подію, що узгоджується зі статтею 115 КПК України та принципом правової визначеності.
Суд також урахував позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні «Руслан Яковенко проти України» від 4 червня 2015 року. ЄСПЛ зазначив, що з моменту проголошення обвинувального вироку судом першої інстанції особа вважається такою, що перебуває під вартою після засудження компетентним судом у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, навіть якщо вирок ще не набрав законної сили та може бути оскаржений.
Посилання на рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2026 року № 3-р(ІІ)/2026, яким визнано неконституційною частину п’яту статті 615 КПК України щодо автоматичного продовження тримання під вартою, суд апеляційної інстанції визнав нерелевантним. У цій справі запобіжний захід визначено вироком суду, а не продовжено автоматично на підставі зазначеної норми.
Колегія суддів також зазначила, що запобіжний захід відповідно до статті 131 КПК України застосовується для забезпечення дієвості кримінального провадження, зокрема апеляційного перегляду вироку. Провадження ще не завершено, а прокурор у своїй апеляційній скарзі просить визнати особу винуватою також за статтями 263 і 436-2 КК України та призначити остаточне покарання у вигляді восьми років позбавлення волі.
Доказів того, що стан здоров’я обвинуваченого унеможливлює його перебування в установі попереднього ув’язнення, суду не надано. Застосування іншого запобіжного заходу до іншого учасника провадження також не є підставою для звільнення, оскільки відповідно до статті 178 КПК України це питання вирішується індивідуально щодо кожної особи.
Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 03.08.2026, Херсонський апеляційний суд залишив клопотання про звільнення з-під варти й обрання особистого зобов’язання без задоволення.
Справа № 489/2796/22
