Донецький апеляційний суд був єдиним судом, який мав місцезнаходження у трьох містах: Донецьку, Маріуполі та Бахмуті. Через тимчасову окупацію Донецька суд переїхав до Бахмута, а частина суду, що була розташована в Маріуполі, продовжила роботу.
Ця історія про евакуацію суду в перші дні повномасштабної війни, порятунок колег із Маріуполя, відповідальність за людей і документи та силу команди, яка трималася разом навіть у найважчі моменти.
Її розповідає Наталя Місько, начальник управління з питань персоналу Державної судової адміністрації України, яка у 2005–2025 роках була керівником апарату Донецького апеляційного суду.
23 лютого я провела нараду з помічниками суддів і начальниками структурних відділів суду. Ми обговорили Порядок забезпечення евакуації, узгодили план дій і підготовку до вивезення судових справ та документів.
Відповідальні особи отримали пакети для справ і документів. Трудові книжки та особові справи ми вирішили передати на особисте зберігання суддям і працівникам суду. На той момент офіційних роз’яснень ще не було, тому керівництво діяло під особисту відповідальність.
24 лютого приблизно о 5 ранку я прокинулася від гучних залпів. Перший дзвінок був від голови суду зі словами: “Почалася війна”. Ми одразу вийшли на зв’язок із суддівським корпусом і начальниками відділів та ухвалили рішення про негайну евакуацію.
У Бахмуті судові та номенклатурні справи зібрали у спеціальні мішки з описами й вивезли. У Маріуполі справи перенесли до спеціально облаштованого приміщення на цокольному поверсі. Справи під грифом «таємно» знищувалися в екстремальних умовах.
Кожен працівник суду поставився до ситуації дуже відповідально. Ніхто не відмовив у допомозі, навіть колеги, які перебували у відпустках. У Маріуполі 24 лютого деякі судді ще слухали справи. 25 лютого ми також вийшли на роботу в Бахмуті, але згодом перейшли на гнучкий графік і дистанційну роботу. У Маріуполі з 25 лютого працювати стало фактично неможливо.
Після 9 березня команда почала працювати над переміщенням Донецького апеляційного суду. Після обговорення з головою суду вибір зупинили на місті Хмельницькому, зокрема на приміщенні Хмельницького апеляційного суду. Евакуювати справи та оргтехніку вдалося лише з Бахмута, оскільки з Маріуполя це вже було небезпечно робити.
Більшість працівників із Бахмута разом із родинами евакуювалися до Хмельницького. Це був складний процес: багато водіїв відмовлялися їхати через небезпеку. І все ж нам вдалося знайти транспорт, вивезти колег, справи й сервер, щоб продовжити роботу дистанційно.
Колектив Хмельницького апеляційного суду зустрів нас дуже тепло. Голова суду, керівник апарату та інші колеги допомогли нашим суддям і працівникам апарату знайти житло, підтримали продуктовими наборами й досі допомагають із цим. Було дуже приємно побачити таку людяність і згуртованість.
Працівники Служби судової охорони в Бахмуті до останнього охороняли будівлю суду, за що їм велика подяка. Ці чоловіки на своєму фронті показали справжню мужність і стійкість. Вони дуже допомогли з вивезенням судових справ, архівів, великої кількості техніки, пошуком транспорту для перевезення цих речей, їх завантаженням та іншими важливими справами.
Я вже не вперше евакуйовувалась, адже у 2014 році мені довелося виїхати з Донецька.
Я пам’ятаю, що коли терористи захопили суд у Донецьку, нам навіть не дали забрати свої речі. Тому цього разу я розуміла: треба встигнути вивезти хоча б щось. Після переїзду суду з Донецька у нас не було нічого. Ми писали листи до Державної судової адміністрації України з проханням допомогти з матеріально-технічною базою. Але це все бюджетні кошти, і ти розумієш свою відповідальність за це майно.
Саме тому я вмовляла колег виїжджати з Бахмута якомога скоріше, щоб уникнути ситуації блокади, яка склалася в Маріуполі. Тоді ще ніхто не міг навіть уявити, що Маріуполь можуть перетворити на справжнє пекло.
Ті колеги, хто переїхав із Донецька у 2014 році, щойно отримали службове житло в Маріуполі, однак агресор знову знищив все. Наші колеги ховалися в холодних підвалах, без води і їжі. Одна сім’я переховувалася в каналізаційній ямі. Коли люди виїжджали, їм доводилося йти пішки по кілька десятків кілометрів.
На жаль, під завалами будинку на очах у батька загинула працівниця суду, державна службовиця Анастасія Костоманова. У неї залишився маленький син Сашко.
Ми разом із головою суду щодня опрацьовували список тих, хто зміг вибратися з Маріуполя, і тих, кому ще була потрібна допомога. Виїхати було дуже складно, майже неможливо. У Маріуполі з ночі 1 березня зник зв’язок, і люди опинилися в інформаційному вакуумі. Вони знаходили інтернет деінде й телефонували, запитували, як виїхати.
Окупанти не пропускали до міста гуманітарну допомогу й не давали організувати “зелений коридор” для евакуації цивільних людей. Тим, кому все ж вдавалося залишити місто, довелося пройти через фільтрацію та приниження з боку росіян.
Коли обіймаєш колегу, якій вдалося вибратися з Маріуполя з дітьми після двох тижнів безперервних авіабомбардувань, відчуваєш таке щастя і розумієш, як миттєво змінилися людські цінності. Тебе вже зовсім не хвилює матеріальне. Хочеться тільки, щоб твої рідні, кохані, друзі й колеги були живі, здорові та у безпеці.
У нас дуже дружній і злагоджений колектив. Велика подяка кожному судді за підтримку та фінансову допомогу працівникам апарату й членам їхніх родин, які опинилися у вкрай скрутному становищі: без житла, особистих речей, власних заощаджень.
У колективі були випадки, коли членам сімей наших працівників терміново потрібні були кошти на лікування. Звичайно, ми не могли залишитися осторонь, тому за дуже короткий час зібрали необхідну суму.
З перших днів війни судді також збирали кошти на допомогу військовим. Суддівський корпус і зараз продовжує реагувати на запити від військових.
Я розумію, що це екзистенційна війна, за виживання української нації, тому ми не маємо права здаватися й зневірюватися у нашій перемозі. Я впевнена, що ми обов’язково повернемося додому завдяки нашим Збройним Силам України, які боронять і відстоюють державний суверенітет у нелюдських умовах. Я не маю ні краплі сумніву.
Державна служба — це про сильних і відповідальних людей, які щодня роблять свою справу попри втому, тривоги й непрості часи. Це про відповідальність, якої ніхто не бачить, і про результат, за яким завжди стоять конкретні люди.
