Суддя Верховного Суду у Касаційному кримінальному суді Олександра Яновська виступила з ключовою доповіддю під час фахового онлайн-семінару, що відбувся в межах Міжуніверситетської програми з міжнародного кримінального права та процесу для українських правничих шкіл, яка здійснюється Інститутом Ассера (м. Гаага, Нідерланди).
Захід був присвячений питанням застосування міжнародного кримінального права в Україні після ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду.
У 2024 році Україна ратифікувала Римський статут, який набрав чинності для України 1 січня 2025 року. У жовтні того ж року було ухвалено Закон України № 4012-IX «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України у зв’язку з ратифікацією Римського статуту Міжнародного кримінального суду та поправок до нього», яким внесено зміни до КК України та до КПК України з метою імплементації положень Римського статуту.
Зокрема, було змінено положення КК України щодо злочину агресії (ст. 437), воєнних злочинів (ст. 438) і геноциду (ст. 442). Крім того, Кодекс доповнено новими положеннями, зокрема щодо злочинів проти людяності (ст. 442-1) та командної відповідальності (ст. 31-1).
Водночас, як зазначила суддя, попри важливість цих змін, між національним кримінальним законодавством і міжнародним кримінальним правом залишаються питання узгодження, зокрема щодо застосування нових норм у часі.
У своїй доповіді Олександра Яновська окреслила конституційні межі застосування кримінального закону. Вона наголосила, що в українській конституційній доктрині принцип верховенства права нерозривно пов’язаний із правовою визначеністю та передбачуваністю правового регулювання.
За її словами, у кримінальному праві вимоги правової визначеності є особливо суворими, оскільки нечіткі або двозначні норми можуть призводити до надмірно широкого тлумачення та створювати ризик свавільного застосування закону.
Суддя нагадала, що ст. 58 Конституції України встановлює загальний принцип незворотності дії законів у часі. Виняток допускається лише у випадках, коли закон пом’якшує або скасовує юридичну відповідальність.
У кримінальному праві цей принцип відображено в ст. 5 КК України, яка передбачає, що закон, який погіршує правове становище особи, не має зворотної сили. Водночас закон може застосовуватися ретроспективно лише в разі, якщо це відбувається на користь особи (принцип «lex mitior»).
Окрему увагу Олександра Яновська приділила питанню ретроактивності у справах щодо міжнародних злочинів, яке виникає на перетині національного конституційного права, кримінального права та міжнародно-правових стандартів.
Вона зазначила, що застосування міжнародного кримінального права до подій, які відбулися до внесення змін у національне законодавство, саме по собі не суперечить Конституції. Це можливо за умови, що відповідні норми вже існували у звичаєвому міжнародному праві на момент вчинення діяння і не створюється кримінальна відповідальність ретроспективно у вузькому сенсі.
Суддя звернула увагу й на те, що тривалий час злочини проти людяності не були прямо кодифіковані в КК України. Їх подальше законодавче визначення, зокрема у ст. 442-1 КК України, порушило складні конституційно-правові питання, передусім щодо допустимості ретроактивності.
Аналізуючи зміни до ст. 438 КК України, Олександра Яновська зазначила, що ця норма зберігає відкрите посилання на «інші порушення законів і звичаїв війни», передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Вона також пояснила, що в постанові об’єднаної палати Касаційного кримінального суду від 24 лютого 2025 року зазначено: зміни в законодавстві, на яке посилається кримінальна норма, не створюють нового кримінального закону. Відповідно, правила зворотної дії, передбачені ст. 58 Конституції України, у таких випадках не застосовуються.
Водночас, за словами судді, перелік воєнних злочинів у ст. 438 КК України не є вичерпним. Ця норма має тлумачитися контекстуально й телеологічно і застосовуватися лише до серйозних порушень, які визнаються воєнними злочинами в міжнародному праві.
Олександра Яновська також проілюструвала застосування закону судовими рішеннями. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, після набрання чинності Законом № 4012-IX до 20 січня 2025 року судами першої інстанції було ухвалено:
– 5 рішень за ст. 437 КК України (злочин агресії);
– 77 рішень за ст. 438 КК України (воєнні злочини);
– 2 рішення за ст. 442 КК України (геноцид).
Рішень за ст. 442-1 КК України (злочини проти людяності) на той момент ще не ухвалювалося.
Підсумовуючи, суддя зазначила, що під час розгляду справ щодо міжнародних злочинів судове рішення має містити додатковий блок мотивування, а саме суд повинен:
– визначити джерело кримінальної заборони;
– встановити стан міжнародного права на момент вчинення діяння;
– розмежувати формальну ретроактивність і допустиме застосування міжнародного кримінального права;
– оцінити передбачуваність кримінальної відповідальності;
– забезпечити узгодженість рішення з конституційними стандартами;
– визначити співвідношення ст. 58 Конституції України та ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
«Притягнення до відповідальності за міжнародні злочини має не лише каральну, а й відновну та превентивну мету», – зауважила суддя.
Таким чином, застосування кримінального закону у справах про міжнародні злочини потребує одночасного врахування конституційних гарантій, принципу правової визначеності та норм міжнародного права. Ретроактивне застосування кримінального закону не є категорично забороненим, однак воно можливе лише за умови, що кримінальна заборона ґрунтується на нормах звичаєвого міжнародного права, які вже діяли на момент вчинення відповідного діяння, і не допускається розширювальне тлумачення закону на шкоду особі.
