Ухвалюючи таке рішення, яке Рівненський апеляційний суд залишив без змін, місцевий суд врахував вимоги законодавства, що діяли на час посвідчення заповіту та правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, і правомірно відмовив у задоволенні позову за відсутності правових підстав для визнання заповіту недійсним, зазначивши, що заповіт було посвідчено уповноваженою на те особою, він відповідає вимогам щодо його форми та дійсної волі заповідачки, тому підстави для його кваліфікації як недійсного відсутні.
Із матеріалів справи відомо, що заповідачка залишила заповіт, посвідчений секретарем ради депутатів трудящих, зареєстрований у Державному реєстрі, відповідно до якого все своє майно заповіла відповідачці у справі.
Місцевий суд визначив спадкоємиці додатковий строк на подання заяви про прийняття спадщини.
Іншим рішенням суд першої інстанції визнав спадщину заповідачки, яка складається з квартири, відумерлою та передав її міській територіальній громаді в особі міської ради.
Рівненський апеляційний суд це рішення скасував та відмовив міській раді у задоволенні позову про визнання спадщини відумерлою, задовольнивши позовні вимоги відповідачки.
Оскільки право власності територіальної громади в особі міської ради на спірну квартиру було припинено, спадкоємиця звернулася із заявою про прийняття спадщини за заповітом.
Натомість міська рада подала позов до відповідачки про визнання недійсним заповіту.
Підставами для такого рішення міська рада вказала, що у заповіті не вказано місце його складання, не зазначені прізвище та ініціали посадової особи, яка посвідчила цей заповіт, а місце проживання заповідачки не відповідає її паспортним даним.
Рівненський апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції в ході дослідження доказів, правильно пославшись на норми законодавства, що діяло на час вчинення заповіту, спростував всі аргументи позовної заяви та правомірно відмовив міській раді у задоволенні позовних вимог.
Спадкові відносини у даній справі виникли при складанні заповіту у 2000 році, тобто застосуванню підлягають положення ЦК УРСР 1963 року, і спір про визнання заповіту недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення.
Відповідно до ч.1 ст. 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
Відповідно до ст. 541 цього Кодексу (у редакції, чинній на момент вчинення заповіту), заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.
Недійсність окремих частин заповіту не тягне за собою недійсності його в цілому. Якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах (ст. 545 ЦК УРСР).
Місцевий суд достовірно встановив дату вчинення заповіту, посвідченого секретарем ради народних депутатів. Указане підтверджується, у тому числі, заявою про реєстрацію архівних заповітів та довідкою міської ради.
Норми ЦК УРСР не передбачали визначення нікчемності заповіту внаслідок його складення з порушенням вимог щодо форми та посвідчення.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що у заповіті адреса заповідачки не відповідає її паспортним даним і це є підставою для недійсності заповіту.
Нормами спадкового законодавства не передбачено такої підстави для визнання заповіту недійсним як неправильне зазначення місця проживання. Це не впливає на форму заповіту.
Щодо покликань в апеляційний скарзі як на підставу визнання заповіту недійсним через відмінність підпис у заповіті від підпису заповідачки у паспорті, то, на думку апеляційного суду, вони є безпідставними.
У Цивільному процесуальному кодексі України призначення експертизи відбувається за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду, якщо виникає потреба у спеціальних знаннях для з’ясування обставин, що мають значення для справи.
Позивач не подавав клопотань про призначення судової почеркознавчої експертизи.
Висновок за результатами проведення судово-технічної експертизи документів не підтверджує доводи позивача про те, що заповіт було вчинено пізніше тієї дати, яка зазначена в заповіті, оскільки містить у собі припущення експерта щодо впливу сторонніх факторів на заповіт, а не категоричне твердження.
Висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі поряд із іншими письмовими, речовими й електронними доказами, а оцінка його як доказу здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальним правилом ст. 89 ЦПК України.
Зважаючи та такі обставини, колегія суддів залишила оскаржене міською радою судове рішення, яким їй відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним заповіту без змін, відхиливши апеляційні вимоги позивача.
Постанова Рівненського апеляційного суду від 12 серпня 2025 року у справі № 569/10332/23 (провадження № 22-ц/4815/664/25).
