Мешканець м. Хмельницького звернувся до суду з позовом про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. Чоловік пояснив, що у 2022 році його дружина переїхала жити окремо, а спільний син залишився проживати з ним та його батьками.

За словами позивача, з того часу жінка не цікавилася життям дитини, не надавала матеріальної допомоги та не виявляла материнської відповідальності й турботи. У 2023 році, перебуваючи на військовій службі, він продовжував дбати про сина та забезпечував його всім необхідним.

Нині чоловік звільнений зі служби й працює за цивільно-правовими договорами, надаючи послуги з ремонтних робіт. Оскільки він вважає себе єдиною особою, яка піклується про дитину, просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання сина.

Це рішення йому було необхідне для отримання права на відстрочку від призову під час мобілізації згідно з п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Хмельницький міськрайонний суд відмовив у задоволенні позову. Чоловік оскаржив рішення в апеляційному порядку, однак і апеляційний суд дійшов висновку, що підстав для його задоволення немає.

Суд встановив, що сторони перебували у шлюбі з 2005 до 2024 року та мають двох дітей: один син зареєстрований за місцем проживання матері, інший – батька.

Класний керівник письмово підтвердила, що батько відвідує батьківські збори, забирає дитину зі школи та підтримує її. За довідкою лікаря, у 2024 році він приводив сина на щорічний медогляд. Банківські документи свідчать, що з його рахунку оплачено додаткові освітні послуги та харчування дитини за листопад 2024 року.

Однак колегія суддів погодилася з висновком місцевого суду: наведені докази не підтверджують факту самостійного виховання й утримання сина.

Крім того, за даними Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного страхування, починаючи з січня 2024 року немає відомостей про місце роботи та доходи позивача.

Апеляційний суд зауважив: доведення факту одноосібного виховання дитини пов`язане з обставинами, за яких мати не виконує своїх батьківських обов’язків, що безпосередньо впливає на права та інтереси дитини й тягне відповідні правові наслідки.

«Попри це, позивач не заявляв до відповідачки жодних вимог матеріально-правового характеру, які б підлягали вирішенню в позовному провадженні – про визначення місця проживання дитини чи про позбавлення її батьківських прав», – йдеться у постанові суду.

З повним текстом постанови у справі № 686/33040/24 можна ознайомитися у ЄДРСР.