З огляду на це, Рівненський апеляційний суд залишив без змін рішення місцевого суду, яким йому відмовлено у задоволенні позову про визнання наказу органу приватизації незаконним та свідоцтва про право власності на житло недійсним. Детальніше — читайте в матеріалі.

Судом встановлено, що батько позивача у лютому 1999 року згідно з наказом Управління житлового господарства виконавчого комітету Рівненської міської ради отримав свідоцтво про право власності на житло, яким посвідчено, що однокімнатна квартира на праві приватної сумісної власності належить родині позивача у складі з чотирьох осіб. Квартира приватизована відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Згідно довідки КП «Рівненське бюро технічної інвентаризації», позивачеві належить частка у цій квартирі.

У 2024 році позивач, маючи намір реалізувати свої житлові права відповідно до ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», вирішив стати на житловий облік за місцем проходження військової служби з метою отримання службового житла. Йому було відмовлено, оскільки він уже використав своє право на безоплатну приватизацію квартири, у якій він має на праві приватної спільної сумісної власності частку.

Ця обставина і стала підставою для звернення з позовом до Департаменту інфраструктури та благоустрою Рівненської міської ради про визнання наказу органу приватизації незаконним та свідоцтва про право власності на житло недійсним.

Позивач вказував на те, що батько включив його до складу приватизації без згоди або фактичної участі, оскільки йому на той час було 5 років і він проживав із бабусею та дідусем. Батько не мав наміру завдати йому шкоди, проте його дії призвели до позбавлення його права в майбутньому самостійно реалізувати своє право на приватизацію.

Оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог, позивач оскаржив судове рішення до Рівненського апеляційного суду, яке просив скасувати та ухвалити нове про задоволення його позову.

За результатами розгляду його апеляційної скарги колегія судді апеляційної інстанції дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги позивача за наступних підстав.

Порядок передачі квартир у власність громадян, склад документів та порядок їх оформлення при передачі державного житла у власність громадян станом на дату приватизації квартири (1999 рік) був визначений Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, складеним відповідно до ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду».

Пунктами 20, 21 зазначеного Положення передбачено, що при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім’ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім’ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. У документі також вказуються новонароджені і на них враховується норма площі, що передається безкоштовно, незалежно від строку їх народження та введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Тобто саме на особу, яка звертається із заявою про приватизацію квартири, покладено обов’язок надати довідку про склад сім’ї із зазначенням прописаних та проживаючих у квартирі осіб, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло. Це зрештою і зробив батько позивача, відповідач у справі, коли він діючи в інтересах сімї звернувся із заявою до директора Департаменту міського господарства м.Рівне із заявою про передачу у приватну власність квартири, яку займає разом із членами родини: дружиною і двома дітьми.

Стаття 14 Цивільного кодексу УРСР передбачала, що за неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти років, угоди укладають від імені їх батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.

Статтею 17 цього Кодексу було визначено, що місцем проживання неповнолітніх, котрі не досягли п’ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.

Суд першої інстанції правильно встановив, що позивач станом на час приватизації був малолітнім. Його батько, діючи у власних інтересах та інтересах своїх малолітніх дітей, як законний представник, звернувся до начальника Управління житлово-комунального господарства виконкому Рівненської міської ради із заявою про передачу в приватну спільну часткову власність в рівних частках займаної квартири. Уповноваженим власником квартири просив визначити його і серед членів сім’ї вказав своїх дітей та дружину.

Колегія суддів відхилила доводи апеляційної скарги про надання неналежної оцінки доказам щодо місця проживання позивача на момент приватизації, оскільки за позивачем зберігалося право на житло, а доказів того, що батько діяв всупереч інтересам дітей суду не надано.

Позивач також не довів, що під час приватизації були порушені вимоги законодавства, яке регулює процедуру її проведення.

Слід зазначити, що подібні позови не поодинокі. Зрозуміло, що рішення суду має бути законним та справедливим. Особливо це чуттєво для таких осіб як позивач, який має сім’ю, відповідні права і пільги та прагне вирішити виникаючі житлові проблеми, однак dura lex dura («Закон суворий, але це Закон»). Суд не може підміняти собою законодавця. Коли ухвалювався Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», то законодавець урегульовував правовідносини, які існували на той час саме з питань приватизації житла громадянами і безумовно навіть не передбачав (і не було такої необхідності) та відповідно не врегульовував правовідносин, які можуть виникнути в майбутньому, через десятки років, зокрема, як в згаданій справі.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 22 травня 2025 року у справі № 569/21916/24 (провадження № 22-ц/4815/403/25).