Наразі все більше людей звертаються до суду, щоб відстояти свої права та домогтися справедливості.
Тому частіше стикаються з міфами стосовно сфери примусового виконання рішень.
Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції розвіємо найпоширеніші з них.
Міф. Рішення суду – гарантія його виконання.
Реальність. Позитивне рішення суду - це лише частина справи. Далі настає етап відновлення справедливості. Рішення має бути добровільно виконане відповідачем, що відбувається не завжди. У такому разі позивач може звернутися до органів та осіб, які здійснюють його примусове виконання. На підставі виконавчого документа, що видається судом, який розглядав справу, відкривається виконавче провадження та вживаються заходи примусового виконання рішення.
Міф. Виконавчий документ можна пред’явити коли завгодно.
Реальність. Виконавчі документи можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Вказані строки встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.
Виконавчий документ про стягнення періодичних платежів у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, втрати годувальника тощо може бути пред’явлено до виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі.
Міф. Стягувач обирає місце пред’явлення виконавчого документа за зручністю.
Реальність. Виконавчий документ пред’являється за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Тож стягувач може обрати місце відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, відповідно до вказаного переліку.
Міф. До органу державної виконавчої служби потрібно звертатись особисто.
Реальність. Сторони виконавчого провадження можуть реалізувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників.
Крім того, звернутися можна усно чи письмово. Усне звернення може бути подане через телефонні «гарячі лінії» чи контактні центри. А письмове – надсилатися поштою або через мережу Інтернет електронною поштою (електронне звернення).
Слід зазначити, що письмове звернення повинно містити підпис. Електронне звернення не потребує електронного підпису, але обов’язково повинно містити контактну інформацію для зворотного зв’язку.
Крім того, стягувач може направити виконавчий документ на примусове виконання через Електронний кабінет в підсистемі ЄСІТС «Електронний суд».
Міф. Арешт накладається на всі кошти на рахунках боржника.
Реальність. Арешт накладається на кошти на рахунках боржника у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів (у разі наявності).
Міф. Борг неможливо стягнути з людини, яка не працює.
Реальність. Якщо боржник не працевлаштований, державний виконавець має право звернути стягнення на майно боржника з метою його подальшої реалізації шляхом проведення електронних аукціонів або за фіксованою ціною.
Відповідно до вимог чинного законодавства можна звернути стягнення на кошти, рухоме та нерухоме майно боржника, а також меблі, побутові речі та техніку тощо.
У разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване таке житло, не здійснюється. У такому разі виконавець зобов’язаний вжити заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника.
Міф. Приватний виконавець виконає будь-яке рішення.
Реальність. Приватний виконавець не здійснює примусове виконання, зокрема:
1) рішень про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною;
2) рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету;
3) рішень, за якими боржником є юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена відповідно до закону;
4) рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи (крім рішень Національного банку України), органи військового управління;
5) рішень адміністративних судів та рішень Європейського суду з прав людини;
6) рішень, які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності;
7) рішень про виселення та вселення фізичних осіб;
8) рішень, за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи цивільна дієздатність яких обмежена;
9) рішень про конфіскацію майна;
10) інших випадків, передбачених чинним законодавством.
