Вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, на підставі правочину, який пізніше визнано недійсним, можна вважати таким, що відбулося не з їхньої волі в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, у тому разі, коли недійсність зазначеного правочину зумовлена впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною та/або іншими конкретними обставинами, які свідчать про відсутність дійсної волі власника на відчуження відповідного майна.
Водночас без встановлення наведених конкретних обставин щодо вчинення правочину з відповідними вадами волі сам лише факт визнання недійсним такого фраудаторного правочину не є достатньою підставою для висновку про вибуття відчуженого за ним майна не з волі власника або особи, якій він передав майно у володіння, в розумінні зазначеної норми цивільного законодавства.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду.
У справі, що розглядалася, ліквідатор боржника в межах справи про банкрутство звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та земельної ділянки, укладених між боржником і товариством, та витребування цього майна з володіння фізичної особи (останнього набувача).
Позов мотивовано тим, що спірні договори укладено між заінтересованими особами в період, коли діяльність боржника була збитковою, за наявності невиконаних зобов'язань перед контрагентами, строк виконання яких настав, що свідчить про їх фраудаторність. Вимоги про витребування нерухомого майна з володіння останнього набувача обґрунтовано посиланням на приписи ст. 388 ЦК України.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки відсутні підстави для визнання спірних договорів фіктивними або фраудаторними, зважаючи на їх виконання сторонами та недоведення обставин вчинення їх з метою ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами.
Апеляційний суд рішення залишив без змін, але зауважив, що ефективним способом захисту права власності боржника, порушеного внаслідок вчинення фраудаторного правочину, є пред'явлення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння; право власності на майно зареєстроване за останнім набувачем, але доводів щодо добросовісності / недобросовісності набуття ним нерухомого майна у позовній заяві та апеляційній скарзі немає.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу ліквідатора боржника частково. Судові рішення в цій справі скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
КГС ВС зазначив, що, як вбачається із встановлених судом обставин, договори укладено між заінтересованими (пов’язаними) особами, оскільки на момент їх укладення засновниками боржника та товариства (покупця) були члени однієї родини. При цьому на момент укладення договорів боржник мав невиконані грошові зобов’язання перед кредиторами.
Тому обґрунтованим є висновок апеляційного господарського суду про те, що укладення таких договорів не відповідає п. 6 ч. 1 ст. 3 та частинам 3, 6 ст. 13 ЦК України, оскільки вони вчинені всупереч принципу добросовісності та внаслідок зловживання правом власності на шкоду кредиторам.
Укладаючи фраудаторний правочин, боржник свідомо бажає настання правових наслідків у вигляді вибуття відповідного майна з його володіння. Набувач такого майна, який безпосередньо пов’язаний з боржником або з інших обставин не міг не знати про фраудаторний характер правочину, є недобросовісним набувачем.
У разі подальшого відчуження набувачем отриманого на виконання фраудаторного правочину майна на користь іншої особи, яка не є пов’язаною з боржником та водночас не обізнана про придбання майна в особи, що не мала права його відчужувати, такий добросовісний набувач не повинен приймати на себе тягар неправомірних і недобросовісних дій боржника та його недобросовісного контрагента, пов’язаних із вчиненням правочину на шкоду кредиторам та виведенням майна тощо.
Визнання фраудаторного правочину недійсним не є безумовною підставою для витребування відчуженого за ним майна з володіння останнього набувача. Необхідною передумовою для цього є встановлення обставин щодо недобросовісності саме цього набувача.
Верховний Суд виходить із того, що майно, яке було відчужене за фраудаторним правочином за відсутності дефекту волі, не може бути витребуване саме у добросовісного набувача згідно з приписами ст. 388 ЦК України.
Отже, під час розгляду цієї справи господарські суди попередніх інстанцій мали встановити шляхом дослідження наявних у справі доказів у їх сукупності з урахуванням вірогідності та взаємозв'язку обставини, які б свідчили про наявність підстав для висновку про добросовісність останнього набувача, зокрема про об’єктивну неможливість бути обізнаним про можливу незаконність вибуття майна з володіння боржника; про недобросовісну поведінку боржника та його контрагента при укладенні договорів купівлі-продажу, що мають ознаки фраудаторності.
Крім того, Верховний Суд вказав на те, що визнання недійсним правочину, вчиненого на шкоду кредиторам (фраудаторного правочину) та фактично виконаного (повністю чи частково), слід вважати ефективним способом захисту у справі про банкрутство в тому разі, коли відповідна вимога поєднана із застосуванням правових механізмів, спрямованих на відновлення майнового стану осіб до того стану, який існував до вчинення спірного правочину, наповнення ліквідаційної маси боржника для максимального задоволення вимог кредиторів.
Постанова КГС ВС від 22 травня 2024 року у справі № 924/408/21 (924/287/23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/119840740.
