Верховний Суд опублікував огляд судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за грудень 2023 року.
Ознайомитись з документом можна за посиланням: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KCS_12_2023.pdf.
В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі:
– у спорах, щодо захисту честі, гідності і ділової репутації акцентовано, що з метою захисту свого особистого немайнового права, у тому числі права на ділову репутацію, юридична особа може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності інформації в порядку окремого провадження на підставі абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, достовірно невідома. У такому випадку абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України потрібно тлумачити в контексті змісту ч. 1 ст. 91 ЦК України та ч. 1 ст. 94 ЦК України;
– у спорах, що виникають з питань захисту права власності, зазначено, що передання власником у користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України. Власник речі (у цьому випадку – автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений ст. 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає;
– у спорах, що виникають із трудових правовідносин, наголошено, що запровадження на всій території України карантину є безумовною правовою підставою для продовження строків звернення до суду, встановлених у ст. 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину, що визначено п. 1 гл. XIX Прикінцевих положень КЗпП України. При цьому вирішувати питання поважності пропуску такого строку не потрібно;
– у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, констатовано, що передбачена частинами 4 та 5 ст. 19 СК України обов’язковість висновку органу опіки та піклування у певних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. Неможливість надати органом опіки та піклування висновку в таких справах, зокрема, у зв’язку з перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо, не означає неможливості розгляду та вирішення спору судом. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступі до правосуддя, що суперечить положенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
– у спорах, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, наголошено, що обов’язок з відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника об’єкта критичної інфраструктури під час виконання ним трудових обов’язків, у зв’язку з наслідками проведення державою-окупантом воєнних (бойових) дій, не може бути покладено на роботодавця;
– у спорах, що стосуються питань процесуального права, наголошено, що військовою частиною не може бути ініційоване питання про встановлення в судовому порядку факту смерті військовослужбовця з метою передання закріпленого за ним майна у розпорядження та для систематизації обліку військового майна, оскільки саме по собі встановлення цього факту не породжує для військової частини жодних юридичних наслідків, а тому не може бути предметом судового провадження, що є підставою для відмови у відкритті провадження у справі. Зазначені юридичні наслідки можуть бути досягнуті іншим позасудовим способом, через локальні нормативно-правові акти Міністерства оборони України.
