Рівненський апеляційний суд переглянув апеляційну скаргу, подану ТзОВ на рішення місцевого суду, яким частково задоволено позов про повернення позивачеві земельних ділянок та скасування державної реєстрації права оренди на них.
Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідач користувався земельними ділянками позивача без відповідної правової підстави, адже угода між сторонами не укладалась, тому спірні земельні ділянки слід повернути позивачеві та скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію прав оренди на земельні ділянки за відповідачем.
Відповідач в апеляційній скарзі просив оскаржуване рішення скасувати, ухваливши нове — про відмову в задоволенні позову.
Задовольняючи вимоги апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції врахував обставини спору, а також застосував практику Верховного Суду.
Апеляційний суд з’ясував, що позивач є власником двох земельних ділянок загальною площею 3 га в Острозькому районі Рівненської області.
Згідно з інформаційними довідками з державних реєстрів, за спірними земельними ділянками на підставі договорів оренди землі від 2015 року та додаткових угод до договорів оренди від 2019 року, право оренди зареєстровано за ТзОВ, відповідачем у справі.
Позивач стверджує, що з приводу зазначених земельних ділянок жодних додаткових угод до договорів оренди не укладав та не підписував і випадково дізнався, що право оренди отримав відповідач у справі.
Оригінали додаткових угод до договорів оренди, за якими строком на 7 років орендарем спірних земельних ділянок став відповідач, суду надало ТзОВ. Щодо них була призначена та проведена судова почеркознавча експертиза, яка підтвердила, що підписи позивачеві не належать.
Місцевий суд, врахувавши дані експертизи, зробив висновок, що оскільки додаткові угоди не підписані позивачем, то його позовні вимоги підлягають до задоволення.
З такою позицією суду попередньої інстанції Рівненський апеляційний суд не погодився, зважаючи на наступні обставини.
У матеріалах справи є докази, які свідчать про наявність волевиявлення позивача на укладення спірних правочинів. Зокрема, відповідач надав суду копії платіжних доручень про щорічну сплату позивачеві орендної плати, включно з 2022 роком.
Скасовуючи оскаржуване рішення та відмовляючи позивачеві у задоволенні його позовних вимог, Рівненський апеляційний суд врахував позицію Верховного Суду, що стосується такої категорії справ.
У постанові від 01.02.2023 року у справі № 530/130/21, Верховний Суд, переглядаючи рішення судів у справі з подібними правовідносинами зазначив наступне: «Верховний Суд наголошує на тому, що у справі, яка переглядається, позивачі довели лише факт не підписання текстів договорів, проте їхні фактичні дії щодо отримання орендної плати, укладення додаткових угод до договорів оренди землі переконливо доводять визнання ними фактів укладення згаданих договорів з відповідачем, що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), ухваленій після подання касаційної скарги у справі, що переглядається, а тому Верховний Суд не має повноваження вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України та застосувати цей правовий висновок до спірних правовідносин».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) зроблено правовий висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26.04.2023 року у справі № 192/1903/19. У ній ВС дійшов висновку, що «якщо договір хоч і не був укладений, але виконувався його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність, і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав».
Отже, оцінивши встановлені обставини, досліджені докази в сукупності із нормами закону, що їх регулюють, Рівненський апеляційний суд прийшов до переконання про неповне з’ясування місцевим судом обставин справи щодо наявності чи відсутності волевиявлення позивача на укладення договору оренди, що й стало підставою для скасування рішення суду першої інстанції в силу ч. 1 ст. 376 Цивільного процесуального кодексу України та ухвалення нового рішення — про відмову у задоволенні позовних вимог.
